17336
Наше сьогоднішнє дослідження присвячене вагомій соціальній проблемі – медичному забезпеченню, а точніше – чисельності та динаміці медичних закладів протягом останніх 23 років. Дискусія навколо процесу оптимізації медичних закладів ведеться навколо двох основних позицій, які з одного боку висовують представники влади, а з іншого – пацієнти та медичний персонал лікувальних закладів, що підпали під процес «оптимізації».
Аргументи органів влади (місцевого самоврядування та МОЗу) полягають в тому, що процес ліквідації маленьких медичних закладів, що розташовані в селах чи районних центрах – в інтересах пацієнтів, адже вони отримуватимуть більш якісну медичну допомогу в центральних лікарнях, де більш досвідчений персонал та краще медичне обладнання, а також впорядкування структури послуг із надання медичної допомоги населенню, тобто все робиться заради людей.
Аргументами іншої сторони – пацієнтів та працівників медичних закладів що підлягають реструктуризації, в тому що в райцентрі зручніше лікуватися для місцевих пацієнтів, і з переважною більшістю хвороб районні медики здатні справитися без участі медичних світил «з області». В результаті рекомендованої оптимізації медичних закладів органам місцевого самоврядування, місцеві жителі отримали вибір: погодитися на оптимізацію, чи організовувати громадські слухання задля збереження лікарень за попереднім місцем знаходження. Розглядаючи фінансовий бік питання, при доцільності реструктуризації органи влади часто посилаються на те, що утримання малих медичних закладів не є фінансово обґрунтованим, адже вони обслуговують не значне число пацієнтів, та негативні наслідки оптимізації не торкаються головної здравниці країни для державних мужів – Феофанії, на функціонування якої у 2013 році передбачено 371 млн.грн.
За матеріалами Державної служби статистики України
Щодо реальних наслідків, то правозахисники та пацієнти констатують, що процес оптимізації медичних закладів здійснюється з порушенням прав людини в сфері охорони здоров’я. Стаття №49 Конституції України, говорить про наступне: «Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. { Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 див. в Рішенні Конституційного Суду N 10-рп/2002 від 29.05.2002 }». А представники влади твердять, що обов’язок органів керівних органів на місцях, користуючись благами, що несе медична реформа – забезпечити населення якісним медичним обслуговуванням, а головна суть реформи – боротьба з негативними впливом застарілої медицини на лікування пацієнтів та курс на підвищення якості надання медичних послуг.
Допоки прихильники та противники медичної реформи, усіх інших реформаторських проявів, пілотних проектів та експериментів, які зазнала українська медицина за останнє двадцятиріччя захищають власні позиції – статистика говорить про наступне: число медичних закладів з 1990 року зменшилася з 3,9 тис. до 2,5 тис., при чому найбільше зменшення спостерігалося в 1996-1997 роках та 2010-2011, за дані періоди число медичних закладів зменшилося на триста одиниць, а збільшення було лише у 2007-2008 роках – на сто одиниць. Щодо числа лікарняних ліжок, то їхня кількість зменшилася з 700 до 412 тис., тобто на 41%, а з розрахунку на 10 тис. населення, з 135,5 до 90,6, тобто в півтора рази. Виходячи з таких обсягів скорочення, можна зробити наступні логічні висновки: або українці стали хворіти в півтора рази менше, або існує реальний дефіцит медичних закладів та лікарняних ліжок.
Зважаючи на широку дискусію з приводу даної значущої проблеми – варто зазначити, що оптимізація у медичній галузі справді принесе користь спільноті, якщо вона орієнтована на підвищення якості підготовки лікарів, поліпшення технічного оснащення та медикаментозного забезпечення лікарень, боротьбою з хабарництвом серед медичного персоналу та належним рівнем оплати праці лікарів, розподілу бюджетних коштів на користь сфери охорони здоров’я, та аж ніяк не зменшенням чисельності медичних закладів чи скороченням ліжко-місць що в них розташовані.